Переклад статті Жака Рушо французькою мовою
За шість місяців до голосування вражає одне: багато говорять про кандидатів і дуже мало — про французів. Перший тур відбудеться 18 квітня 2027 року, другий — 2 травня. Кандидатури нагромаджуються: ліворуч, праворуч, у центрі, у «малих» і в «великих». Ще навесні самі журналісти це констатували: через множинність кандидатур суть програм відходить на другий план.
Усі проповідують одне й те саме. «Нескорена Франція», «Національне об’єднання», «Республіканці», макроністи і навіть соціалісти: кожен обіцяє «підняти Францію», кожен звинувачує іншого в тому, що той її зіпсував. Навіть журналістка Наташа Полоні 14 жовтня оголосила про свою кандидатуру на France Inter і приєднується до колони. Обличчя змінюються, промови залишаються.
Постійна демагогія. Усі обіцяють усе всім, ніколи не кажучи, як і за які гроші. А коли не обіцяють, б’ються між собою як собаки — між партіями і навіть у власному таборі, щоб вирішити, хто буде кандидатом.
Шило на мило. Подивіться на їхні мітинги. Усе вивірено для фото: у перший ряд саджають обличчя, дібрані, щоб показати, що звертаються до всіх походжень, до всіх громад. Це вітрина. Щойно камери підуть, ці французи знову мають ті самі проблеми, що й усі інші. Кожен ріже Францію на шматки і обіцяє кожному шматку те, що той хоче почути. Це не проєкт для країни, це сума клієнтел. І щойно якась тема зчиняє галас, усі на неї кидаються: вранці — шокуюча фраза, увечері всі інші повторюють те саме, трохи гучніше. Шукають не рішення, а мікрофон.
Залидність, яку не хочуть бачити
Молодь. Навчатися у Франції стало боротьбою. За даними асоціації Cop1, 51 % студентів кажуть, що не зводять кінці з кінцями, а 44 % — що можуть скотитися в бідність. У 2024 році понад третина студентів казали, що пропускають прийоми їжі через брак грошей. Колектив із понад 200 молодих людей віком від 18 до 29 років, зібраний за ініціативою Університету Екс-Марсель, описує сильне відчуття соціального занепаду. Молодь, яка сумнівається у своєму майбутньому, не просить гасел: вона просить впевненості у своєму майбутньому.
Працівники. З 1 червня 2026 року мінімальна зарплата (SMIC) становить на руки близько 1 478 € на місяць за повний робочий час. З цим треба мати де жити, харчуватися, пересуватися, ростити дітей. А французам пояснюють, що вони повинні «докласти зусиль».
Купівельна спроможність, знову урізана. Щоб звести кінці з кінцями, багато родин замовляють невеликі посилки онлайн, у Китаї чи в інших місцях. З 1 липня 2026 року Європа оподатковує ці посилки вартістю менше 150 €: 3 € за кожну категорію товару. А з 1 листопада додаються 2 € збору за обробку: на 5 € більше за невелику посилку. Офіційно йдеться про захист французьких, німецьких і європейських магазинів від конкуренції. Насправді рахунок оплачує народ. Нам пояснюють, що це не позначиться на купівельній спроможності. Але платять завжди найскромніші.
Пенсіонери. Наприкінці 2024 року середня пенсія становила 1 752 € брутто, тобто 1 626 € нетто на місяць — ледь більше за SMIC. Для жінок ще гірше: їхня середня пенсія на 37 % нижча, ніж у чоловіків. У 2026 році базові пенсії проіндексували лише на 0,9 %, тоді як інфляція в травні сягнула 2,4 %. Пенсії, зароблені тяжкою працею, цілим життям, — і вони тануть.
А вони? У середньому колишній депутат отримує пенсію 3 052 €, майже вдвічі більше, ніж французький пенсіонер. А депутатська винагорода становить 7 493,30 € на місяць. Ті, хто вимагає від французів жити на 1 500 або 2 000 €, живуть не так, як вони.
П’ятдесят два роки. Останній збалансований державний бюджет датується 1974 роком. Відтоді уряди приходять і йдуть, борги залишаються, ті самі обіцянки повертаються на кожних виборах. Проблема не лише в людях: це система, в якій влада розігрується раз на п’ять років, згори, між небагатьма.
Франція не сама: уся Європа вирує
Те, що переживає Франція, переживає вся Європа. Від Франції до Бельгії через Італію соціальний гнів охоплює континент, і несе його насамперед молодь, доведена до відчаю дорогим життям, житловою кризою та розвалом державних служб. У Італії — в Римі, Мілані, Флоренції чи Генуї — молодь вийшла на вулиці 16 жовтня проти браку коштів на школу. У Мадриді вчителі та учні вийшли на демонстрацію того ж дня, у розпал безстрокового страйку в державній освіті. У Португалії 17 жовтня, від Порту до Ліссабона і аж до Фару, демонстранти поставили намети просто в містах на знак протесту проти занадто високої орендної плати та втрати купівельної спроможності: ціни на житло там зросли більш ніж удвічі з 2017 року, і багато молодих людей змушені залишатися в батьків. У Бельгії до протесту проти заходів жорсткої економії приєдналися ліцеїсти. Аж до Албанії — тисячі людей зібралися в Тірані.
Найбільш вражає: багато хто з цих молодих європейців надихнувся рухом французьких ліцеїстів. Усюди один і той самий крик: вони злі на політичний клас, який їх не слухає, а значна частина населення вже зовсім не відчуває себе представленою.
Але обережно: сам лише гнів нічого не будує. У Парижі та Марселі демонстрації переросли в заворушення, з пограбуваннями та понад 2 400 затриманнями. Верховний комісар ООН з прав людини засудив це насильство, висловивши також занепокоєння надмірним застосуванням сили владою. Розбита вітрина не змінює систему. Організація — змінює.
У цьому весь урок Сербії.
Доказ приходить із Сербії
У неділю, 25 жовтня, сербська молодь зробила те, у що ніхто не вірив. Без підтримки ЗМІ, без зірок на чолі, здебільшого з кандидатами з громадянського суспільства, Студентський список з великим відривом виграв парламентські вибори, поклавши кінець чотирнадцятирічному правлінню Александара Вучича. Безпосередньо перед голосуванням опитування ще давали студентам 44,5 % проти 42,7 % у списку Вучича. Підсумок: близько 140 місць із 250 при явці, небаченій із часу розпаду Югославії. Вучич визнав поразку того ж вечора.
Як? Не з партією і не з вождем. Студенти організувалися в збори на кожному факультеті, куди кожен міг прийти, запропонувати, обговорити і проголосувати. Потім вони закликали громадян зробити те саме: по всій країні виникло понад сотню зборів мешканців кварталів. Те, що зробила сербська молодь, може зробити і французька молодь.
Демосціократія: повернути владу всім
Демосціократія виходить із тієї ж ідеї: влада йде знизу. Жодних партій, жодних професійних політиків. Франція поділена на 352 території по 20 округів, тобто 7 040 округів. У кожному окрузі жеребкуванням обирають одного представника народу і одного представника професій і видів діяльності. Вони утворюють Раду Території — 40 членів, наполовину народ, наполовину корпорації. З двох національних палат, Палати Народу та Палати Корпорацій, виходять закони. Керівна команда виконує і може бути відкликана.
Представники зберігають свою професію. Вони засідають два роки, не можуть повернутися раніше ніж через сорок років і отримують лише винагороду, що відповідає витраченому часу. Кожен декларує своє майно до і після своєї місії. Жодних принців Республіки: той, хто служить спільноті, не отримує з цього жодних привілеїв.
І це не лише французька справа: демосціократія пристосовується до кожної країни, до її населення та її географії, зберігаючи ті самі принципи. Те, що вирує по всій Європі, може знайти тут свою відповідь.
Молодий студент, робітник на мінімальній зарплаті, селянин, ремісник, пенсіонерка, яка рахує свої євро: кожен може одного дня засідати і вирішувати. Нікого не задобрюють, бо кожен вирішує. Нікого не забувають, бо кожен має своє місце.
У мене немає партії. Я не працюю на жодного кандидата. Я працюю лише для молоді, селян, літніх людей, ремісників, робітників, студентів — для всіх тих, кого забувають між двома виборами.
Перш ніж голосувати за ім’я, запитаймо себе, хто насправді вирішуватиме. Приєднуйтеся до демосціократії: дискусія відкрита для всіх.
СВОБОДА — РІВНІСТЬ — ІСТИНА
Дякую за ваші коментарі
Mercidevoscommentaires