Переклад французької статті Жака Рушо
Сьогодні в кіно виходить фільм L’Affaire Marie-Claire («Справа Марі-Клер») Лоріан Ескафр та Іво Мюллера із Шарлоттою Генсбур у ролі адвокатки Жізель Халімі. Сходіть на нього і візьміть із собою дітей. Бо ця історія — не стара історія. Вона наша.
Їй було 16 років
На початку 70-х Марі-Клер Шевальє — ліцеїстка. Їй 16 років. Хлопець із її ліцею ґвалтує її. Вона вагітніє. Вона не хоче зберігати плід цього зґвалтування. Її мати, Мішель, допомагає їй знайти рішення, і це рішення підпільне, бо закон 1920 року забороняє аборт. Втручання закінчується погано: кровотеча, лікарня.
І ось найобурливіше. Ґвалтівник, заарештований зовсім за іншою справою, за крадіжку автомобіля, доносить на неї, щоб викрутитися. Він виходить сухим із води. А її переслідують у суді. Її зґвалтували, і її тягнуть до суду. І її матір теж. П’ять жінок переслідували в Бобіньї 1972 року перед суспільством, створеним чоловіками й для чоловіків.
Мачистська фауна, якою ми були
Скажімо прямо: це були ми. Суспільство, де вирішував чоловік, де зґвалтована дівчина несла ганьбу замість свого кривдника, де жінка ризикувала водночас в’язницею і смертю.
Бо закон їх не зупиняв. Тоді говорили про сотні тисяч абортів на рік: Симона Вейль назве цифру 300 000. Для тих, хто мав гроші, це була поїздка за кордон. Для інших — підпілля: в’язальні спиці, кровотечі, інфекції, страх, самотність. І щороку, за оцінками, від цього помирало понад 250 жінок.
Зґвалтованим дівчатам доводилося боротися самотужки, у мовчанні, ризикуючи життям, щоб не виношувати дитину свого кривдника. Скільки їх було? Ніхто ніколи не дізнається.
У Бобіньї судили державу
1971 року 343 жінки наважилися публічно написати, що робили аборт. У листопаді 1972 року в суді Бобіньї Жізель Халімі не просто захищає цих жінок: вона перевертає процес. На лаві підсудних — жінки. Але справжній обвинувачений — це держава: її закон 1920 року, її чоловіче правосуддя, її лицемірство. Того дня судили державу.
Марі-Клер, неповнолітню, яка постала перед судом окремо, виправдали й звільнили. Її матір засудили до умовного штрафу в 500 франків. Закон 1920 року щойно отримав удар, від якого вже не оговтається.
Через два роки Симона Вейль стикається в Національних зборах з образами нечуваної жорстокості. Її закон ухвалено в ніч на 29 листопада 1974 року й оприлюднено 17 січня 1975 року.
Але подивіться уважно на цю цифру. У тих Зборах, які вирішували долю жіночого тіла, було 9 жінок на 481 чоловіка.
Ось у чому суть справи. Знадобилося, щоб 16-річну дівчину притягли до суду, щоб жінки помирали сотнями, аби чоловіки нарешті погодилися почути те, що половина населення вже знала.
За демосціократії жінки більше не проситимуть дозволу
Демосціократія змінює правило в самому корені. Стаття 2.4 її Конституції говорить про це без манівців: жінки й чоловіки мають рівний доступ до відповідальних посад, а призначення мають дотримуватися паритету, прозоро й перевірно.
- У кожній Раді території, якомога ближче до вас: стільки ж жінок, скільки й чоловіків. Охорона здоров’я, освіта, безпека, профілактика, місцеве правосуддя обговорюються й контролюються на паритетних засадах.
- У двох палатах у Парижі, Палаті народу й Палаті корпорацій: стільки ж жінок, скільки й чоловіків. Ніколи більше 9 жінок на 481 чоловіка.
- Жодних партій, жодної кар’єри, жодних нотаблів: жеребкування приводить до столу ліцеїстку, медсестру, фермерку, пенсіонерку — тих, хто знає, чим живуть жінки, бо живе цим сам.
- Однакові права всюди: Конституція гарантує, що основні права і свободи ідентичні по всій країні. Жодна територія не може їх скоротити.
Жінкам більше не доведеться благати збори чоловіків. Вони становитимуть половину тих, хто вирішує. Вони зможуть захищати всі свої права, якими б вони не були: своє тіло, свою безпеку, свою зарплату, свою кар’єру, свою пенсію, справедливість перед лицем зґвалтування. Вони будуть у рівноправ’ї, у досконалій рівновазі з чоловіками, не з чиєїсь ласки, а тому що таке правило.
І це стосується всіх країн. Усюди, де жінок досі судять, ув’язнюють або наражають на небезпеку, бо чоловіки вирішують за них, відповіддю є паритет у територіях і в палатах.
Марі-Клер дивиться на нас
Марі-Клер Шевальє померла в січні 2022 року. Вона нічого не просила. Вона просто хотіла жити. Ми винні їй більше, ніж фільм: ми винні їй систему, у якій жодна дівчина більше ніколи не платитиме за злочин чоловіка.
Свобода — Рівність — Істина.
Контакт: jacques.rouchaud@me.com
Дякуємо за ваші коментарі
Mercidevoscommentaires