Переклад статті Жака Рушо, написаної французькою мовою
Увімкніть телевізор. Політик навпроти журналіста. Він говорить п’ять хвилин, десять хвилин… і не каже нічого. Нічого. Акуратно зачесана порожнеча. Наступного дня інший виконує точнісінько ту саму пісню. Безробіття, безпека, купівельна спроможність, борг, «ми почули гнів французів»… Цю заїжджену платівку нам крутять із 1974 року. П’ятдесят років вони мають нас за дурнів.
Поки вони говорять, Франція здихає.
П’ятдесят років банкрутства
Однієї цифри мало б вистачити, щоб усі вони почервоніли від сорому: з 1974 року — жодного збалансованого бюджету. Жодного! Ліві, праві, центристи — усі присягалися «навести лад у фінансах». Усі брехали. Результат: борг, що значно перевищує 110 % усього, що країна виробляє за рік. І платити за цим рахунком будуть наші діти.
Великі дебати, конвенти, «Гренелі», комісії, конференції, семінари… Засідальна хвороба як спосіб урядування. Консультуються, пишуть доповідь, ховають її в шухляду. І починають знову. Єдина робота, яку вони справді виконують, — це вдавати.
П’ятдесят років, шість президентів, один-єдиний результат: провал
Жіскар відкрив бал. Уже 1974 року, замість того щоб дати безробітним засоби знову стати на ноги, вирішили виплачувати їм майже повну зарплату й залишити їх чекати. Навчати, переорієнтовувати, повертати до роботи? Надто складно. Соціальний мир купили чеком, і Франція набула звички: оплачувати безробіття замість того, щоб із ним боротися.
Міттеран збудував листковий пиріг. Комуни, міжкомунальні об’єднання, департаменти, регіони: ще один поверх, більше виборних осіб, більше кабінетів, більше чиновників. Кожен має свій бюджет, кожен — свою вотчину, і більше ніхто ні за що не відповідає. Потім прийшли субсидовані контракти, «робочі місця-трампліни», програми, що ходять по колу: безробіття переробляють з однієї абревіатури на іншу й називають це політикою зайнятості.
Подальше лише поглибило катастрофу. Ширак вів кампанію про «соціальний розлом»… а потім дванадцять років намагався в жодному разі не здіймати хвиль. Саркозі, президент «блінг-блінг», почав своє царювання у Fouquet’s і обіцяв розрив із минулим: на розрив ми чекаємо досі, а запам’ятався здебільшого Fouquet’s. Олланд, «нормальний президент», присягався, що його ворог — фінанси і що він розверне криву безробіття: він навіть не наважився знову постати перед французами на виборах. Щодо Макрона — дуже освічений, блискучий на папері, але цілком відірваний від реальної країни: він не знає ні ферми, ні майстерні, ні кінця місяця. Його розпуск парламенту 2024 року занурив країну в хаос, і відтоді прем’єр-міністри падають один за одним.
Шість президентів. П’ятдесят років. Різні стилі, різні гасла… і завжди той самий результат: Франція відступає, а вони залишаються.
Королі крісла
Останніми роками прем’єр-міністри миготять, як на каруселі. Уряди падають, деякі не тримаються навіть одного дня. Але не хвилюйтеся: самі вони ніколи по-справжньому не падають. Ті самі обличчя повертаються, змінюють кабінет, посаду, міністерство. Вигнані у двері, вони залазять назад у вікно.
Їхня єдина нав’язлива ідея — протриматися до наступних виборів. Зберегти золоте крісло, машину з водієм, виплати, зв’язки. Вони тремтять від думки втратити свої привілеї… і завжди повертають їх собі. Франція — не їхня місія. Це їхній хліб.
Кров, яка приносить голоси
Ось найогидніша правда. З бандитами, які тероризують наші квартали, палять наші машини й грабують наші крамниці, ніколи по-справжньому не борються. Чому? Тому що хаос вигідний. Кожен бунт, кожна драма, кожен кадр насильства — це безкоштовний передвиборчий плакат. Екстремісти всіх мастей ласують цим: що кривавіше, то більше голосів вони збирають. А ті, хто править, заплющують очі, бо й вони роблять свої дрібні розрахунки.
Перетворювати страждання людей на виборчі бюлетені — це не політика. Це ганьба.
Країна, задушена законами
Проблема? Закон. Скандал? Закон. Телепередача, що наробила галасу? Ще один закон. 2025 року було ухвалено 62 закони. Екологічний кодекс зріс приблизно з 250 000 слів 2005 року майже до 1,2 мільйона сьогодні. У ньому вже ніхто не може розібратися: ні громадянин, ні мер, ні навіть суддя. Це вже не правова держава, це базар.
І наші діти ростуть посеред усього цього. Загублені. Збиті з пантелику. Вони вже не знають, що дозволено, що заборонено, кому довіряти. Звідки їм знати, коли ті, хто керує країною, самі вже не знають, куди йдуть?
Ті, кого приносять у жертву
Селяни гинуть. Ті, хто нас годує, більше не можуть жити зі своєї праці. Злиденні ціни, абсурдні норми, висиджені в кабінетах, угода з Меркосур, цілі стада, забиті під ніж. У січні 2026 року їхні трактори знову були в Парижі. Їх прийняли, потиснули їм руки, усміхнулися їм для камер. А потім? Нічого.
«Жовті жилети» зазнали зневаги. Чесні французи, які просили лише одного — дотягнути до кінця місяця. Їм запропонували «великі дебати». Вони досі чекають на відповіді.
Торговці розорені. Тридцять років праці, жертв, виплачених кредитів… обернені на попіл за одну годину, за одну ніч заворушень. Розбита вітрина, пограбована крамниця, зруйноване життя. А наступного ранку? Ті самі порожні промови, та сама показна «твердість», і жодного відповідального.
Досить!
Проблема не в одній людині й не в одній партії. Проблема — у системі, прогнилій до коріння, яка виробляє професійних політиків, чиє ремесло — не розв’язувати наші проблеми, а вигравати наступні вибори. Міняти обличчя марно. Треба міняти систему.
Саме це пропонує демосціократія. Жодних партій. Жодних ідеологічних кампаній. Жодних політичних кар’єр. Влада, повернута тим, хто живе на місці: громадянам і представникам професій з кожної з 352 територій. Короткі мандати. Тимчасова влада, яку можна відкликати будь-якої миті. Уряд, який виконує свою програму… або йде геть. З трьома принципами, що не підлягають обговоренню: Свобода, Рівність, Істина.
І це стосується не лише Франції: скрізь, де народам набридло бути глядачами власного розорення, демосціократію можна застосувати.
П’ятдесят років балачок — досить. Ті, хто живе з проблемами, мають нарешті стати тими, хто їх розв’язує.
Дякуємо за ваші коментарі.
Mercidevoscommentaires